Легенда свідчить, що засновник вічного міста Риму Ромул кизиловим списом
накреслив його межі, а потім на Палатинському пагорбі встромив списа у
землю і суха палиця перетворилася на квітуче дерево. Знаменитий
давньогрецький герой Одіссей користувався кизиловими стрілами. З
найдавніших часів руків'я мечів виготовляли з цього дерева, яке мало
надзвичайно міцну і тверду деревину. Підтвердженням цього є і родова
назва кизилу, що значить твердий, роговий, міцний. Недаремно
народ називає його роговиком. З деревини кизилу виготовляють деталі
машин і годинників, шестерні, ґудзики, ручки для ударних інструментів,
спиці, ткацькі човники, гнуті меблі, флейти, кларнети, використовують у
токарній і столярній справі.
Рід кизилу включає 50 видів в основному
невеликих дерев заввишки 6—9 м або крупних чагарників. У СРСР зростає 14
видів кизилу і серед них найбільш поширений кизил чоловічий — великий
чагарник з розлогою кроною. Рослина ця порівняно теплолюбна і
посухостійка, тому кизилова держава займає в основному правобережний
Лісостеп, Поділля і Придністров'я. Кизил росте в Молдавії, Криму і на
Кавказі. В окремих районах Полісся його можна побачити в парках і садах.
В насадженнях природного походження -росте він у сухих і свіжих
дібровах, де утворює густий підлісок.
У степовій зоні
України ще у минулому столітті на деяких ділянках були створені лісові
культури дуба з участю кизилу. Найбільш цінні серед них посадки у селі
Рацинська Дача (Вознесенський р-н Миколаївської обл.).
Кизил — порода
довговічна, живе до 300 років, вибаглива до грунту, проте йоже рости і
на сухих крутосхилах з щебенюватими грунтами. Листя у нього супротивне,
цілокрає, невелике за розмірами, еліптичної або яйцеподібної форми.
Квіти невеличкі, золотисто-жовтого кольору, сидять групами по кілька
штук на укорочених пагонах, з'являються ранньою весною до розпускання
листя. Чудовий ранньовесняний медонос. Відзначається високою
декоративністю, зокрема весною під час цвітіння і восени, після
достигання плодів і пожовтіння листя. Не боїться забруднення пилом,
вихлопними газами та відходами виробництва, морозостійкий, майже не
пошкоджується шкідниками і хворобами.
Коли настає золота осінь, листя
кизилу змінює зелений колір на жовтувато-багряний. Листопад оголяє
гілки кизилу 1 тоді добре видно їх сірий колір. Після закінчення
вегетаційного періоду рослина ніби засинає, не подає ознак життя. Проте,
якщо ви захочете, щоб взимку гілка кизилу ожила і подарувала вам
золотисто-жовті квітки, зріжте її і поставте у теплу воду, через 7—10
днів ваша кімната наповниться ніжним ароматом його квітів. У процесі
еволюції кизил добре пристосувався до умов вростання. Ось один з
прикладів такого пристосування. Цвіте він ранньою весною тоді, коли
погода міняється навіть кілька разів на добу. Для квітів кизилу ці зміни
є своєрідними каталізаторами: хмари закрили сонце, повіяв холодний
рвучкий вітер, знизилася температура — вони закрилися, виглянуло сонце,
потепліло — відкрилися. І так протягом 20—25 днів — стільки триває
період цвітіння кизилу, що підвищує цінність його як медоноса.
У
тюрських народів існує легенда, згідно з якою аллах колись створив
плодові дерева і наділяв ними людей. Чорт, або як називають його
мусульмани, шайтан захотів і собі взяти якесь дерево. Як і всі
представники чортячого роду він був дуже хитрий і перш ніж взяти собі
саджанець, вияснив, яке дерево навесні зацвітає першим. Виявилося, що
такою породою є кизил. Шайтан вважав, що дерево, яке першим зацвітає, і
плоди дасть тоді, коли ні в кого їх ще немає. Але він помилився. Кизил
справді розцвів найпершим. Проте влітку люди вже зібрали вишні, черешні,
шовковицю та інші плоди, а на шайтановому дереві вони були ще зеленими.
Розсердився чорт і покинув своє дерево. А десь наприкінці вересня люди
скуштували плоди з нього і виявилося, що вони дуже смачні. З того часу
люди називають їх шайтановою ягодою.
Кизил може плодоносити щорічно і
рясно, проте урожайність його залежить насамперед від погоди. Дуже
часто квіти майже повністю гинуть від пізніх весняних при-морозків.
Одним з найбільш ефективних засобів боротьби з цим лихом є окурювання
кизилових насаджень димом. Для підвищення урожайності потрібно розчищати
кущі, видаляти сухостій і пошкоджені гілки, вносити добрива. При
належному догляді з одного куща навіть у лісі під шатром дуба збирають
10—15 кг, на узліссях при достатній кількості світла ЗО—35 кг, а
рекордний урожай з добре розвиненого куща 120—200 кг.
Плід у кизила —
кістянка завдовжки 1,5—2 см. За формою він нагадує сливу або
мініатюрну пляшечку. Тривалий час у кизила, як і у всіх інших деревних
порід, плід зеленого кольору, а потім поступово стає темно-червоним, як
вишня. За цей колір він і називається кизилом, що в перекладі з тюрських
мов означає червоний. Є багато різновидностей з іншим кольором плодів:
чорним, темно-жовтим, жовто-гарячим і навіть білим. Достигають вони
неодночасно: одні вже у серпні стали м'якими і впали на землю, а інші ще
зовсім зелені. Ця особливість кизилу дає можливість збирати його плоди в
кілька прийомів.
Достиглі плоди — справжня комора цілющих і поживних
речовин. На смак вони кислувато-солодкі, мають приємний аромат і ніжний
м'якуш. В зеленій аптеці кизил займає почесне місце. З давніх часів
народна медицина використовує його плоди для поліпшення
апетиту,'лікування простудних і шлунково-кишкових хвороб. Давньогрецький
лікар Гіппократ, який жив у IV столітті до нашої ери, позитивно
оцінював в'яжучі властивості листя кизилу і рекомендував застосовувати
їх при хворобах шлунка. Дослідженнями вчених встановлено, що в них є
чимало цілющих речовин.
Соки і водні витяжки з плодів і листя кизилу
мають сильні антимікробні властивості. Вони здатні убивати дизентерійну
паличку та інших збудників хвороб. Плоди кизилу— справжнє джерело
здоров'я — містять цукру 8— 9 %, яблучної, лимонної і бурштинової кислот
— 2—2,5 %, велику кількість дубильних і пектинових речовин та ефірної
олії, вітаміну С від 60 до 105 мг % і до того ж в стійкій формі, що дає
можливість готувати з них концентрати цього вітаміну.
Люди вживають в
їжу плоди кизилу з предавніх часів. Давньоримський поет Овідій у поемі
«Золотий вік» описує процес приготування кизилового варення. Плоди їдять
свіжими, сушать, готують з них дуже смачне варення, повидло, кисіль,
компот, джем, мармелад, зефір, пастилу, начинку для цукерок та різні
напої. Єдиний недолік ніжних плодів кизилу — їх не можна зберігати
тривалий час і транспортувати на велику відстань, при необхідності
перевезення з дерева зривають напівстиглі плоди.
У садах і лісах
Кавказу зростає велика кількість плодових та ягідних деревних порід,
проте народи цього регіону вважають, що кизил є одним з найцінніших і
найбільш популярних видів. На заготівлю його плодів в період достигання
виходить буквально все населення. їх використовують для
найрізноманітніших потреб, а насамперед для приготування національного
блюда — кизилового лавашу. Для цього плоди очищають від камінчиків і
перетворюють в одноманітну масу, яку розкочують тонким шаром. Після
висушування лаваш готовий до вжитку. У такому вигляді він акумулює в
собі 50—55 мг% вітаміну С.
У кісточках кизилу міститься до 34 %
жирної олії. Кісточки просмажені і розмелені можуть бути замінниками
кави, а листя — чаю. Кора і листя містять до 15 % танідів, за допомогою
яких вичиняють шкіру і надають їй надзвичайно красивого жовтого кольору.
Кизил
розмножується насінням, кореневими та від пеньків паростками і зеленими
живцями. У природних умовах поширюють його численні види птахів і
звірів, які поїдають плоди, а потім розсівають насіння разом -з
екскрементами. Плоди кизилу улюблені ласощі лисиці, вовка, диких
кабанів та багатьох інших видів звірів. Для введення кизилу в лісові
культури та для інших потреб сіянці його вирощують у лісорозсадниках з
насіння, заготовленого в стадії воскової стиглості, тобто тоді, коли
плоди його набувають рожево-червонуватого кольору. Таке насіння
стра-тифікують 8, а повністю дозріле — 29 міс. Вчені прискорюють
підготовку насіння до висіву обробкою 2—4%-ним розчином сірчаної
кислоти. Нестратифіковані кісточки витримують у такому розчині 2—3 доби,
а потім поміщають у субстрат для стратифікації і ставлять у тепле
приміщення. Після 5—6-місячної стратифікації навесні висівають його у
лісорозсаднику.
При пересадці сіянці і саджанці кизилу, якщо корінь
пошкоджений, приживаються і ростуть погано, кілька років майже не дають
приросту. Для прискорення росту через 2—3 роки після посадки їх саджають
на пень, тобто вирубують надземну частину, що викликає утворення
молодого і швидкоростучого пагона. Старі кущі омолоджують частковим
обрізуванням гілок або й посадкою на пень. Люди ввели кизил в культури
дуже давно. Вже задовго до нашої ери його саджали в країнах античного
світу на присадибних ділянках. Проте, незважаючи на його величезну
цінність та декоративність, він ще й тепер не часто зустрічається в
лісових культурах і захисних лісонасадженнях, садах і парках
республіки. Недооцінюють цю породу лісівники та озеленювачі міст і
сіл. його доцільно саджати насамперед на ділянках з порівняно багатими
сухими та свіжими грунтами, але він може рости майже по всій території
України. У кизилу величезна коренева система, яка відмінно закріплює
землю на ярах і еродованих крутосхилах.
Рослина добре вживається з дубом
та іншими деревними породами першого ярусу. Доцільно саджати породи,
змішуючи їх окремими рядами, ланками або кулісами з 3—4 рядів,
створювати спеціальні плантації кизилу, по периметру обсаджувати ним
заліснювані ділянки на ярах і крутосхилах, вводити в крайні ряди
полезахисних лісосмуг.
В озеленювальних посадках варто віддавати
перевагу найбільш декоративним формам — пірамідальній золотистій,
сріблясто-плямистій та деяким іншим. Велику цінність для озеленення
мають садові форми кизилу: іспанський, султанський, цареградський,
жовтоплідний та інші. В колекції Центрального республіканського
ботанічного саду АН УРСР зібрано майже 100 форм кизилу, з них для
впровадження в лісові культури та озеленювальні посадки рекомендується
30різновидностей.
Болгари вважають, що кизил приносить людям
здоров'я, радість і щастя. Для цього його слід саджати скрізь, де він
може рости. На жаль, лісівники майже не вирощують сіянців кизилу і не
вводять його в лісові культури. Незважаючи на відмінні декоративні та
інші позитивні його якості, здатність добре переносити формування крони,
він залишається забутою і занедбаною породою.
Легенда свідчить, що засновник вічного міста Риму Ромул кизиловим списом
накреслив його межі, а потім на Палатинському пагорбі встромив списа у
землю і суха палиця перетворилася на квітуче дерево. Знаменитий
давньогрецький герой Одіссей користувався кизиловими стрілами. З
найдавніших часів руків'я мечів виготовляли з цього дерева, яке мало
надзвичайно міцну і тверду деревину. Підтвердженням цього є і родова
назва кизилу, що значить твердий, роговий, міцний. Недаремно
народ називає його роговиком. З деревини кизилу виготовляють деталі
машин і годинників, шестерні, ґудзики, ручки для ударних інструментів,
спиці, ткацькі човники, гнуті меблі, флейти, кларнети, використовують у
токарній і столярній справі.