Що може бути спільного між лимонними, апельсиновими і мандариновими
деревами — типовими представниками субтропіків і бархатом амурським,
який зростає в далекосхідних змішаних лісах, в басейнах рік Уссурі і
Амура, Центральному Китаї, Японії і на Сахаліні? Виявляється, всі вони
представники однієї родини — рутових. У них багато спільного і
подібного, а різняться вони перш за все плодами. Плід бархату —
неїстівна м'ясиста кругла кістянка діаметром 3—4 мм. Крім того, листя
його має специфічний і дуже сильний запах та цілий ряд інших лише йому
притаманних властивостей.
На стовбурах цієї рослини кора товста —до 6
см. Якщо зняти її верхню частину, не пошкодивши при цьому живих
луб'яних тканин, вона має здатність швидко нарощувати нові шари, які
утворюються за короткий період часу. Пробка, одержана з них, значно
вищої якості. Стовбур бархату вкритий шаром лимонно-жовтого луба
завтовшки понад 1 см. На планеті лише два види дерев, з яких
виготовляють пробку вищої якості — бархат амурський і алжірський
пробковий дуб — теплолюбна порода, яка може рости лише в окремих
субтропічних районах на Кавказі. Бархат — єдиний пробконос, що росте у
нашій країні в лісах природного походження.
Порода ця — живий
пам'ятник рослинності третинної епохи. Мільйони років тому вона входила
до складу лісів Європи, Сибіру і Східної Азії. Після льодовикового
періоду збереглася лише в окремих далекосхідних районах. Тепер бархат
амурський — реліктове дерево, яке вимагає ретельної охорони. Славиться
він насамперед за цінну і в ряді випадків незамінну пробку, за високу
декоративність і виділення великої кількості фітонцидів. Осінь одягає
бархат в дивовижно золоте вбрання. На фоні золотавого листя виглядають
грона матово-чорних плодів. Висять вони на деревах до зими, поки не
з'їдять птахи.
Попелясто-сірий стовбур бархату чітко виділяється на
фоні інших деревних порід і чагарників. Кора у нього бархатиста і
шорсткувата, на дотик її легко розпізнати навіть вночі. Звідси назва,
яку дали перші поселенці на Далекому Сході — бархатне дерево, або
амурський бархат. Вчені називають його феллодендроном, що в перекладі
означає — пробкове дерево. Пробка з бархату відзначається тим, що вона
непроникна для рідини і газів, пружна і еластична,, не передає рідинам
ні запаху, ні смаку. Не боїться вона кислот і лугів. її широко
використовують у техніці. Нараховується до ста виробів, для виготовлення
яких потрібна кора бархату, зокрема корки для закупорювання пляшок. Вкрай
необхідна вона для виробництва спеціальних термоізоляційних матеріалів
та багатьох інших специфічних виробів. Останнім часом, завдяки
досягненням науки і техніки, знайдено цілий ряд замінників пробки, проте
в багатьох випадках без неї обійтися не можна. Хімічна промисловість
виробляє тепер різні полімери, що в деякій мірі замінюють пробку. Однак
жоден з них не має повного комплексу властивостей, характерних для
виробів з кори бархату.
Перші промислові заготівлі кори розпочаті у
нас у 1931 р. в далекосхідних лісах. Пробку знімають з ростучих дерев у
травні або на початку червня. В період її заготівлі тисячі людей рушають
у ліси. Вони змушені йти пішки, продиратися крізь хащі і лісові завали,
долати болота і перебродити річки, щоб знайти потрібні їм дерева.
Справа Ця досить складна, адже на кожному гектарі лісу нараховується в
середньому всього лише два-три бархати. В доступних місцях шукачі
пробкової кори зняли її давиим давно. З року в рік потреба в пробці
зростає, а сировинна база все більше виснажується. Ось чому вже в
тридцяті роки в нашій країні почали закладати плантації бархату
амурського.
Створення плантацій розпочалося і в Українській РСР на
Поліссі та в Лісостепу, а також Білорусії та в РРФСР. На Україні
найбільші площі зайняті були бархатом амурський у Фастівському,
Бердичівському, Вінницькому, Тростянецькому і Смілянському районах.
Досвід
показав, що на бідних грунтах бархат росте погано і навіть гине. Для
успішного зростання йому потрібні грунти багаті, з достатніми запасами
вологи, його можна культивувати на свіжих і вологих грунтах в судібровах
і дібровах. Порода ця не виносить застійного зволоження, в перші роки
після посадки росте досить повільно і часто має кущовидну форму. Причина
— весняні заморозки, які пошкоджують молоді пагони, а також ущільнення і
задерніння грунту. На Україні в свіжих дібровах 10-річний бархат має
висоту 3—5, у 50 років— 16—17 м, тобто він значно відстає в рості від
супутніх та інших порід.
У віці 15—20 років навіть повільно ростучий
дуб обганяє його в рості, затінює і він поступово випадає із складу
насаджень. Те саме відбувається в культурах сосни з участю бархату.
Отже, змішувати цю породу з сосною і дубом та іншими породами першого
ярусу недоцільно. На Україні тривалий час застосовували при створенні
лісокультур саме такі схеми змішування, а тому поставленої мети не
домоглися. У вологих судібровах, де доцільно культивувати бархат, як
правило, на вирубках завжди є природне поновлення супутніх і
чагарникових порід. В таких умовах бархат амурський саджають чистими
рядами з шириною міжрядь 4 м, при відсутності природного поновлення—
1,5—2 м і застосовують схеми змішування — один ряд бархату, один ряд
низькорослих супутніх або чагарникових порід. Як домішку до бархату
доцільно вводити грушу лісову, ліщину, калину, липу, черемшину,
смородину чорну, горобину та деякі інші породи.
Досвід показує, що
бархат росте найкраще тоді, коли супутні породи затінюють лише
безсучкову частину його стовбура. Наявність води, яка постійно омиває
коріння, багатий грунт у поєднанні з достатком світла — основа швидкого
вирощування деревини і пробки. Рослина ця боїться пізніх весняних
заморозків, тому розпускається досить пізно — у травні.
Деревина
бархату тверда, легка і міцна, темно-коричневого кольору, з красивою
текстурою, подібна до мореного дуба і ціниться у мебльовому виробництві.
Вона містить речовини, які попереджують її гниття і руйнування, тому
вироби з неї служать сотні років. З луба добувають фарбу для тканин і
дубильні речовини.
Як бачимо, це дивовижне дерево заслуговує того, щоб йому приділити пильну увагу і використовувати розумно, по-господарськи.
Вакулюк П.Г. "Оповіді про дерева" К. Урожай. 1991:
